28 листопада Україна відзначає День пам’яті усіх, хто загинув голодною смертю у 1932-1933 роки. Цій сумній даті приурочена лекція професора Миколи Лазаровича – одного з перших дослідників теми Голодомору у незалежній Україні, що відбулася 27 листопада 2020 року на платформі Zoom. До заходу долучилися викладачі соціально-гуманітарного факультету, студенти різних курсів та спеціальностей, гості з бібліотеки для молоді, п. Олександра Орляк, яка втратила сина на російсько-українській війні.

Побачене й почуте пройшло крізь серце кожного, незважаючи на вік, досвід, посади… У лекції використано факти, які не можуть не вражати. Документи, скроплені сльозами, свідчення очевидців та журналістів-сучасників тих подій, кадри старих кіноплівок відкривають світові страшну правду: «Не спричинила голод ні повінь, ні посуха, ні інші нещастя, а тільки божевільні експерименти червоної влади» (Із газети «Діло», яка виходила у Західній Україні у 30-х р.р.).

Микола Васильович згадав людей, чиї імена замовчували, бо вони першими почали говорити про голодомор в Україні на весь світ. Це Малькольм Маґґерідж, який, відвідавши Україну та Північний Кавказ, більше не міг мовчати; Ґаррет Джонс, 29-річний кореспондент газети «Манчестер ґардіан», що заплатив за правду життям, так і не зустрівши свого тридцятиліття; Евальд Амманде, економіст і журналіст німецького походження із Прибалтики, секретар Конгресу національних меншин, який ще з літа 1933 року писав про голод в Україні, а в 1935 р. в Австрії видав ґрунтовну працю німецькою мовою «Людське життя в Росії», де описав страхіття голодомору, проте його імені не згадує жодна енциклопедія; інтелігенція та прості люди із Західної України, які всіма силама намагалися допомогти братам зі Сходу. Таких людей проф. Микола Лазарович назвав праведниками світу, подібно до тих, хто допомагав вижити євреям, ховаючи їх від розстрілів у роки ІІ Світової війни.

Голод підірвав етнічну основу української нації – село, паралельно нищилася інтелігенція, руйнувався той прошарок, який був здатен формувати націю. Загинуло від 7 до 10 млн. людей. Таку ціну заплатила Україна за бажання жити, як жили батьки, діди, прадіди, жити за християнським законом. «Не можна ставити запитання: «Скільки людей загинуло?». Слід запитати: «Як могли вижити стільки народу при тому, що було зроблено все можливе, щоб уморити їх голодом?» (проф. Джон Мейс). Пам’ятаймо про це, запалімо свічку пам’яті не тільки у себе на підвіконні, а й у кожному українському серці, щоб навіки здолати ніч забуття.